На початку 20 століття на місці так званих Арештантських городів було розплановано і прокладено кілька невеликих вулиць, серед них був і Скоморошський провулок (поряд протікала річка Скоморох). Садибу №7 у Скоморошському провулку орендувала єврейська громада, яка називалася за назвою сусідньої площі (нині площею Перемоги) Галицьким товариством. У квітні 1909 року її господарське правління звернулося до міської влади із проханням: «дозволити нам будівництво будівлі для молитовного будинку на землі, яку ми орендуємо у київського міського управління на колишніх арештантських городах». Як архітектор був запрошений цивільний інженер Федір Олтаржевський.
Дозвіл на будівництво було надано і протягом 1909-1910 років велося будівництво цегляного корпусу синагоги. Роботи здійснював відомий київський підрядник Яків Файбішенко, котрий очолював господарське правління Галицького єврейського товариства. Будинок був двоповерховий, з просторим молитовним залом та галереєю для жінок. Його фасад декоровано елементами романського стилю. У грудні 1910 року губернська влада визнала новий будинок молитви «придатним для громадського користування». Галицька синагога належала єврейській громаді до 1919 року, коли декрет радянської влади оголосив про націоналізацію майна релігійних установ. Будівля синагоги ще деякий час надавалася у користування місцевому єврейству. У 1921 році було зареєстровано іудейську громаду «Молитовний дім на Єврейському базарі»; невдовзі вона обрала собі іншу назву: синагога «Бейс-Яков» («Бейт-Яаков»). Громада налічувала близько 750 віруючих.
1929 року Головні електричні майстерні (ГЕМ) Південно-Західної залізниці зажадали передати їм будівлю синагоги. Весь склад громади виступив проти, але працівники ГЕМ наполягали, що нібито «це приміщення необхідне розширення майстерень». Місцева адміністрація послалася на 2 загальні збори колективу майстерень (1 травня та 12 грудня 1929 року), де були присутні відповідно 655 та 320 осіб. Хоча вдалося отримати лише 78 підписів за закриття синагоги, радянські чиновники навіть не звернули на це уваги. Вони просто підсумовували кількість присутніх на обох зборах і заявили, що передачу синагоги майстерням підтримали 975 осіб. На цій підставі матеріали про закриття синагоги було передано до Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, який 14 вересня 1930 року ухвалив рішення про закриття синагоги. Керівники ГЕМ, які ще недавно запевняли органи влади у гострій необхідності нових виробничих приміщень, перетворили відібраний будинок на… їдальню. На початку 1930-х років на базі майстерень було створено завод «Транссигнал». Його територія, обнесена капітальним муром, поглинула Скоморошський провулок. Для підприємства було зведено нові великі виробничі корпуси. До фасаду синагоги, яка до кінця 1990-х років використовувалася як їдальня, прибудували непоказний одноповерховий вестибюль.
Лише 2001 року будинок повернули віруючим, тут відновилися іудейські богослужіння. У 2002—2004 роках проведено реставрацію будівлі, заново обладнано молитовну залу. В огорожі заводу влаштований спеціальний вхід з вулиці Жилянської для відвідин синагоги. Нині у будівлі синагоги знаходиться молода громада, що належить до національно-релігійної течії в юдаїзмі. У будівлі синагоги розташований головний офіс міжнародної освітньої мережі «Мідраша Ціоніт», яка реалізує численні проекти у СНД.
Де знаходиться Галицька синагога?
вулиця Жилянська, 97