У 1950-1960-х роках Червоноармійська вулиця (нині Велика Васильківська) активно забудовувалася. Зводилися житлові будинки, споруджувався перший у Києві 16-поверховий будинок, реконструювався Республіканський стадіон. На тлі всіх цих робіт мало кого здивувало, що у 1965 році будівельники з’явилися й у кварталі між нинішніми вулицями Коновальця та Німецької. Володимирський ринок, що здавна розташовувався на цьому місці, був перенесений на його нинішнє місце по вулиці Антоновича, а звільнену ділянку зайняла будівельна техніка. Відповідно до книги «Київ. Історико-архітектурний нарис»: «На місці колишнього Володимирського базару розпочато будівництво кіноконцертної зали об’ємом 150 000 м3, призначеної як для демонстрації кінофільмів, так і для проведення концертів, урочистих зборів, молодіжних та святкових балів, урочистих прийомів та банкетів». Але мало хто з її читачів здогадувався про те, що за цією нічим не примітною фразою ховається цікава історія.
Москва – столиця СРСР, до складу якого входила тоді Україна – багато років не дозволяла Києву будувати Палац культури, оснащений за останнім словом техніки. Мотивувалося це тим, що в українській столиці вже є Жовтневий палац (нині – Міжнародний центр культури та мистецтв). У ньому після Великої Вітчизняної війни проводились усі партійні з’їзди та урочисті заходи всеукраїнського масштабу. Але тодішній перший секретар ЦК КП України Петро Шелест виявився людиною винахідливою та сміливою – він скористався тим, що Кремль не заперечував проти будівництва у Києві великого кінотеатру. З цього приводу з його ініціативи було розпочато спорудження палацу «Україна».
«За документами, які йшли до Москви, – згадував Шелест через 25 років після здачі палацу “Україна” в експлуатацію, – будували кінотеатр, а за проектом – республіканський палац. І я, перший секретар ЦК партії республіки, свідомо змушений був брати участь у обмані». Коли звели перший поверх з його урочистим вестибюлем, двома рядами мармурових колон та просторим гардеробом, стало зрозуміло, що будується не кінотеатр, а щось значніше. До Києва терміново прибув Микола Підгорний – голова радянського парламенту, який тоді був формальним главою держави. Він влаштував Шелесту справжнє «рознесення», проте робити було нічого – у будівництво вже були вкладені чималі гроші. Довелося офіційно затвердити будівництво палацу. Випадок, звичайно, унікальний, коли всупереч волі Москви здійснювалися такі масштабні проекти.
Незважаючи на початкову «засекреченість» архітектурного проекту, він був ретельно опрацьований, а ряд інженерних рішень були новаторськими. Наприклад, система перехресних ферм із паралельними поясами, що допускає вільну деформацію залізобетонного каркасу будівлі у двох напрямках. Ця прогресивна та економічна система була вперше застосована у СРСР. Палац «Україна» будувалася передусім для проведення партійних з’їздів. Тому архітектори передбачили величезну сцену, здатну «прийняти» президію у складі 1500 осіб. У залі для глядачів можуть розміститися 3 780 глядачів – і тоді, і тепер це найбільший концертний зал України.
За останнім словом техніки обладнали і підмостки, оснастивши їх двома суміжними майданчиками: при зміні декорацій першу сцену опускають і друга стає її місце. Витяг оркестру включає 3 майданчики, а музичні інструменти подаються на сцену за допомогою двох транспортерів. Артистичний комплекс складається з трьох спеціальних фойє, гримерно-перукарень, костюмерних та артистичних вбиралень, розташованих навколо сцени. Радянських глядачів, які не звикли до розкоші, вражала нечувана пишність палацу – мармур, люстри з литого скла з фактурою та кольором «підталого льоду», ескалатори, вітражі, ефектне панно «Березовий гай», 2 зимові сади, альпійська гірка.
Відкриття палацу відбулося 18 квітня 1970 року – його приурочили до 100-річчя від дня народження Володимира Леніна. Наступного року автори архітектурного проекту були вдостоєнні Шевченківської премії. З того часу всі найважливіші з’їзди, форуми, урочисті засідання, урядові концерти, ювілейні церемонії, виступи відомих гастролерів відбуваються саме у палаці «Україна». Після чверті століття експлуатації з’ясувалося, що палац потребує капітального ремонту. 1996 року було проведено його реконструкцію. В результаті будівля збагатилася новими приміщеннями: залом для переговорів, обробленим італійським рожевим деревом та оснащеним обладнанням для синхронного перекладу, прес-центром, розрахованим на роботу 120 журналістів, великим банкетним залом площею 1100 квадратних метрів. 1998 року палац отримав статус національного.
За період існування у Палаці відбувалися загальнодержавні та міжнародні суспільно-політичні заходи: з’їзди Комуністичної партії України (1971, 1976, 1981, 1986); святкування 1500-річчя Києва (1982); інаугурації президентів України; святкування днів незалежності України; урочистості, присвячені 2000-річчю Різдва Христового та інші. На сцені палацу виступали багато видатних українських та всесвітньо відомих виконавців, серед яких Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов’яненко, Монсеррат Кабальє, Патрісія Каас, Хосе Каррерас, Тото Кутуньо, Лучано Паваротті, Стінг та багато інших.
Де знаходиться національний палац мистецтв «Україна»?
вулиця Велика Васильківська, 103
(044) 247-24-76