До встановлення пам’ятника територія була зайнята виноградниками Михайлівського золотоверхого монастиря. Проте численні розливи Дніпра викликали сильні осідання ґрунтів під виноградниками та спровокували серію зсувів ґрунту на Володимирський узвіз. Це викликало обурення місцевої влади, оскільки в одягання Володимирського узвозу в камінь було вкладено багато грошей. І щоб такого не повторилося, схил було вирішено зміцнити шляхом заснування парку. Парк був названий «Володимирською гіркою», оскільки за переказами саме тут колись князь Володимир Святославич хрестив киян. У 1843 році ректор імператорської академії мистецтв, російський скульптор Василь Демут-Малиновський подав на розгляд імператору «Проект на спорудження в місті Києві на вищій крутості кута Олександрівської гори, над тим місцем, де відбулося хрещення російського народу — пам’ятника Св. Рівноапостоль та Микола Перший схвалив проект. Над створенням пам’ятника працювали такі скульптори та архітектори, як Петро Клодт (статуя Володимира), Олександр Тон (п’єдестал) та сам автор проекту (барельєфи).
Бронзова 4,4-метрова статуя Хрестителя Русі Володимира, зображеного в плащі з великим хрестом у правій руці і великокняжою шапкою в лівій руці, височить на 16-метровому постаменті, що має абрис восьмигранної каплиці в псевдовізантійському стилі на квадрат. Цегляний постамент та стилобат облицьовані чавунними плитами. Загальна висота пам’ятника – 20,4 метра. Скульптурні деталі постаменту відлиті на Дугнінському заводі поблизу Калуги, статуя — у Санкт-Петербурзі, особисто Петром Клодтом у його майстерні. З Санкт-Петербурга до Москви статую перевезено поїздом. У бік Києва на той час залізниці ще не було, тому далі статуя транспортувалася кінною тягою.
За радянських часів пам’ятник став одним із небагатьох монументів Києва, споруджених до 1917 року, якому вдалося вціліти. Хоча з пам’ятника здійснювалися спроби зняття всіх прикрас релігійного змісту. Ймовірно, не без успіху, оскільки у 1953—1954 роках. (до 100-річного ювілею) пам’ятнику потрібна була реставрація. Після реставрації пам’ятник суттєво не змінювався. Він став своєрідною візитною карткою Києва, а 1988 року навіть потрапив на радянську ювілейну монету з нагоди 1000-річчя Хрещення Русі.