Історія виробництв почалася 1894 року, коли підприємець Михайло Ріхерт придбав земельну ділянку на розі Кирилівської та Нижньо-Юрківської вулиць. Тут ще у 18 столітті існувала невелика цегельна фабрика Кирилівського монастиря, яка потім перейшла у власність родини Гудим-Левковичів. Ріхерт значно вдосконалив фабрику – в 1895 році тут була побудована кам’яна “гофманівська піч” для вироблення цегли та висока димова труба. У прилеглих до цегельного заводу кар’єрах була синя глина високої якості з якої виходила жаростійка цегла. Ця цегла використовувалася в основному для кладки печей. Якщо їм постукати по металу, він «дзвенів», що говорило про його відмінну якість. На той час обсяги виробництва сягали 20 000 рублів на рік. Перша світова війна, революція та громадянська війна призвели до банкрутства підприємства. Відразу після війни полонені мадяри та німці почали відновлювати зруйнований цегельний завод, а вже у нових спорудах запрацювало підприємство «Керамблоки».
У 1948 році основним видом продукції стає виробництво облицювальної плитки, а з 1959 року підприємство спеціалізується на виготовленні фасадно-облицювальних матеріалів. 1962 року вперше в історії СРСР завод освоює виробництво мозаїчної глазурованої плитки. 85% продукції, що випускається цегельним заводом, використовувалися для потреб будівництва Києва та Київської області. Першотравневий масив, Нивки, Відрадний, Борщагівка збудовані з виробів заводу Ріхерта. Всім відомі «хрущовки» також зводилися із заводських керамічних цегляних виробів. З 1978 року на заводі налагодили виробництво цегляних блоків для дитячих садків, адже залізобетонні блоки було недоцільно використовувати з цією метою. Потім почався спад виробництва, зменшувалася кількість вироблених стінових панелей та цегли. Завод не витримав конкуренції з великими домобудівними комбінатами та заводами залізобетонних виробів, що призвело до його швидкого закриття після розпаду СРСР. Станом на 2018 рік цегельний завод знесено.
1889 року Михайло Ріхерт купує за 18 000 рублів невелику подільську броварню. Київська влада відмовила йому в облаштуванні на місці пивоварні дріжджового та винного заводу, оскільки висновок санітарної комісії говорив про зайву забрудненість річки Юрковиця, що примикає до заводу. Тоді Ріхерт узяв паузу на кілька років і в 1891 році подав заявку на переобладнання маленької броварні на повноцінний пивний завод, але з невеликим обсягом виробництва. На цей раз санітарна комісія задовольнила його прохання і міські чиновники підписали документи на будівництво заводу. У 1913 році на пивному заводі Ріхерта працювало понад півсотні людей, яким допомагали парові машини потужністю близько 100 кінських сил, а виробництво пива сягало 400 000 відер на рік. Після Жовтневої революції завод перейменували на “Сальватор” і почали випускати на ньому безалкогольні напої. Певний час підприємство належало “Харчовому тресту”, після чого простояло покинутим до літа 1930 року, коли виникло питання про перебудову заводу в металообробний. Восени ця пропозиція була відхилена на прохання “Харчового тресту”. Через деякий час там розпочав свою роботу завод “Українського крохмально-патокового тресту”. 1961 року будівлі підприємства були капітально реконструйовані, а сам завод став спеціалізуватися на виробництві солодових екстрактів. Після розвалу СРСР завод Ріхерта недовго проіснував – спочатку його перейменували на ТОВ “Київський завод солодових екстрактів”, а 1996 року повністю зупинили виробництво та закрили. Станом на 2018 рік завод ще не було знесено.
Де знаходилися заводи Михайла Ріхерта?
вулиця Кирилівська, 35