Випадок із парком Пам’яті на Байковому цвинтарі у 1982 році – одна з найбільших трагедій, що сталася в українській культурі. Імена Ади Рибачук та Володимира Мельниченка не вписані в історію українського мистецтва, хоча вони присвятили 13 років свого життя створенню унікального твору мистецтва – архітектурного ансамблю парку Пам’яті. Коли все було вже практично готове до офіційного відкриття, монументальні барельєфи – ключовий елемент парку – були варварськи знищені.
Ада і Володимир зустрілися в художній школі, після її закінчення разом навчалися в художньому інституті і після першої поїздки на Північ у 1954 вже ніколи не розлучалися. Вже в інституті до них ставилися з побоюванням, тому що вважали нонконформістами тільки тому, що ті наважувалися йти незвіданими шляхами, братися за все нове та незнайоме, навіть якщо виконання задуманого вимагало розробки спеціальної технології. Свої дипломи вони захищали персональною виставкою картин – уперше за історію навчального закладу. Одразу після закінчення інституту Ада написала картину, яку, на жаль, на виставку не пропустив комітет. Картина отримала призове місце за кордоном, що дозволило їй об’їхати всю Європу. У 1959 році ЗМІ звинуватили Аду та Володимира у “бойчукізмі” (стиль у мистецтві 1910-1930 років; художники, які малювали в цьому стилі були репресовані, а всі їхні роботи – знищені). Роботи хлопців перестали брати участь на виставках, замовлення на ілюстрації книг більше не надходили – по суті їх ізолювали від роботи з інституціями, залишивши можливість працювати лише у майстерні.
– Багато років ставлю собі питання: навіщо Аврааму Мілецькому (відомий такими своїми роботами як парк Вічної Слави, крематорій на Байковому цвинтар, готель Салют, Пейзажна алея) знадобилося замовлення на проект крематорію, об’єкта з такою назвою та історією? Навіщо цілих 8 місяців умовляв нас взяти участь у цій роботі: з жовтня 1967 року по червень 1968 року? Нагадував: Чи візьмете участь? Тоді я візьму замовлення. І без вагань за 13 років знищив архітектурний ансамбль парку Пам’яті – згадує Ада Рибачук.
У 1968 році Володимир і Ада погодилися на створення спільно з Авраамом крематорію на Байковому цвинтарі. Брати участь погодилися лише за умови, що будуть залучені до роботи на всіх етапах – від концепції до пластичного втілення проекту в архітектурі.
– Перша розмова Мілецького з нами відбулася у листопаді 1967 року. На той час він не мав ескізів, жодної думки щодо спрямування проектування крематорію на Байковому цвинтарі. Суть розмови – перш ніж погодитися на замовлення та розпочати проектування, Мілецький мав на меті заручитися нашою згодою на участь у цьому проекті. У березні 1968 року з нами відбулося обговорення попередньо проекту Авраама. Проект викликав у нас різке відторгнення. Ми висловили принципову незгоду щодо виключно технологічного вирішення проблеми – за повної відсутності пропозицій морального, естетичного та духовного аспектів. Знову вирішили категорично: взятися за проектування можемо лише за умови вирішення комплексу проблем – вирішення не лише технологічної функції, але розпочинати розробку проекту саме з філософської концепції, – архітектурною пластикою створити образ будови меморіального характеру, – розповідає Ада.
Художники взялися за розробку проекту, розуміючи вже заздалегідь те, що замість того, щоб побудувати фабрику зі спалювання людських тіл швидким і зручним способом, вони збудують парк Пам’яті: пам’ятка не індивідуальна, але загальна – всьому людству. Проект був схвалений і Ада Рибачук із Володимиром Мельниченком взялися за роботу всього свого життя…
Парк Пам’яті був спроектований як архітектурний ансамбль, ключовими елементами якого були зали прощання та стіна завдовжки 200 метрів з монументальними барельєфами. Будова залів – композиція із сімнадцяти увігнутих оболонок, звернених у небо. У всіх деталях, що становлять комплекс, автори прагнули уникнути статичності, мовою пластики висловлюючи безперервний рух – запоруку та умову існування життя. Вони прагнули досягти легкості, але водночас зберегти монументальність, називаючи сам об’єкт Храмом Неба.
Документальний фільм про парк Пам’яті (Стіна Пам’яті)
Величезний масштаб і розміщення барельєфів невипадкові – вони були винесені на вулицю просто неба для того, щоб зображення було звернене до наступних поколінь. Стіна довжиною 214 метрів виконує й інженерну функцію, зміцнюючи терасний цвинтар. Насичені сюжетами рельєфи відобразили зображення епохи та долі всіх поколінь, які будували державу. Тут був і самопожертвовий акт Прометея, і натхненний зліт Ікара, і безліч інших історій, що не приховують трагічність і драматизм життя, але водночас закликають до спілкування, роздумів, дії замість пасивного прийняття смерті. Головні частини Стіни пам’яті: Весна, Веселка, Квітучий сад, Дощ, Кохання, Творчість, Материнство та інші. В основі Стіни Пам’яті були створені штучні басейни. Отже, відбиваючись у питній воді, обсяг монумента збільшувався вдвічі, поєднуючись із небом, сонцем і рухом хмар.
З 13 років роботи над проектом, 7 було присвячено стіні. Одного ранку вранці, у середині січня 1982 року, слідуючи незрозумілому натхненню вони приїхали на об’єкт і побачили шокуючу картину: на цвинтарі прибували автомобілі з людьми в погонах, а стіна була оточена. Доля барельєфів вже була вирішена наперед – ліквідувати в найкоротші терміни.
– Присутність авторів на всіх закритих засіданнях взяв на себе самочинно на правах головного архітектора Мілецького. Він постійно і особисто спілкувався з секретарями міського комітету, вводив їх в оману і брехав що “Пекла і Володя мене підвели, з роботою не впоралися, будівництво кинули, рельєфи стіни зробити не встигли, зробили тільки ескіз у глині (до речі ця брехня виявилася в 1989) року)”. Переконував усіх від імені чиновників, які нібито дали на це добро, що рельєфи треба як мінімум закрити від погляду простих радянських людей – обурено каже Ада. – Найблюзнірніше в цьому всім ще й те, що центральний автовокзал, палац піонерів і крематорій – це все наші спільні проекти, але авторство скрізь Мілецький вказував лише своє, отримуючи, крім визнання, ще й премії – додає Рибачук.
21 березня 1982 року о 8 годині ранку 6 бетономішалок, за вказівкою Мілецького, розпочали процес заливання Стіни Пам’яті бетоном, назавжди приховуючи багаторічну працю двох невизнаних художників. Загалом знадобилося понад 300 бетономішалок, аби повністю завершити цей акт варварства. Долею Стіни Пам’яті зацікавилися інші країни: Норвегія запропонувала технічну допомогу, Франція та США зголосилися зібрати гроші на реконструкцію проекту. Але листи та звернення до керівництва СРСР залишилися без відповіді – там не любили визнавати помилки.
Документи, на підставі яких було знищено Стіна Пам’яті, було скасовано одним із перших указів, як тільки Україна здобула незалежність. Більше того, була постанова про відновлення рельєфів та відтворення Парку Пам’яті у повному обсязі. Щорічно виділялися кошти, але нічого не було зроблено. Натомість крематорій продовжує розширювати свою територію, замовляючи нові печі та приміщення – там уже збудовано цілий завод зі спалювання людських тіл. Питання про відновлення Стіни Пам’яті більше не порушується, а міське управління та адміністрація самого цвинтаря перешкоджають просуванню справи… У травні 2018 року було відновлено 6 метрів Стіни Пам’яті, роботами керував Володимир Мельниченко у планах якого відновити весь барельєф.
Де знаходився парк Пам’яті (Стіна Пам’яті)?
вулиця Байкова, 16