1852 року київський митрополит у своєму листі до імператора Миколи Першого висловив ідею про необхідність спорудження у Києві храму, який був би пам’ятником великому князю київському Володимиру Святославичу. У липні 1853 року імператор затвердив доповідь Святішого Синоду про спорудження в Києві соборного храму в ім’я Святого рівноапостольного князя Володимира, а вже у серпні було створено будівельний комітет, до якого увійшли переважно духовні особи. Було ухвалено рішення, що храм буде споруджено виключно на благодійні пожертвування. Проектування храму було доручено архітектору Івану Штрому.
Після смерті митрополита 1857 року кількість пожертв істотно зменшилася. Новий митрополит, хоч і не так активно, як його попередник, але стежив за будівництвом храму. Він домігся того, що для його спорудження було виділено ділянку землі поряд із Київським університетом святого Володимира (нині Тараса Шевченка), хоча раніше ділянка була виділена в межах міста Ярослава (Старокиївська гора). В 1859 Іван Штром представив креслення собору на розгляд будівельного комітету. Собор був спроектований у неовізантійському стилі, в його основу було покладено хрест. Собор мали увінчати 13 золотих куполів. Будівельний комітет, розглянувши та схваливши проект, відправив креслення до Петербурга, де його затвердив особисто Олександр Другий.
У березні 1860 року було сплановано майданчик для будівництва соборного храму. Враховуючи дефіцит коштів, будівельний комітет доручив єпархіальному архітектору Павлу Спарро переробити проект Івана Штрома з метою зменшення розмірів споруди та кошторису на його будівництво. Спарро, щоби повністю не переробляти проект, вирішив зняти бічні нефи, тобто змінити хрестоподібну основу. Замість 13 куполів він залишив 7. Безпосередній нагляд за будівництвом будівельний комітет доручив Олександру Беретті (спроектував будівлю анатомічного театру), який вніс значні зміни до проекту Штрома-Спарро. У липні 1862 року, у день святкування пам’яті князя Володимира, було закладено перший камінь майбутнього храму.
Вже 1866 року Володимирський собор було збудовано до куполів. Проте несподівано стіни, а за ними арки і перекриття, дали глибокі тріщини. Стало зрозуміло, що вони не витримають ваги куполів… Роботи припинили, було створено спеціальний технічний комітет із провідних київських архітекторів, з Петербурга викликали Івана Штрома. З’ясувалося, що ситуація викликана допущеними при переробках проекту помилками в математичних розрахунках Олександра Беретті, якого відразу ж усунули. Коли 1875 року до Києва приїхав імператор Олександр Другий, він під час огляду міста поцікавився будівництвом соборного храму. Побачивши порожній будівельний майданчик і ліси, що повністю прогнили, він наказав за всяку ціну продовжити роботи. З Петербурга негайно викликали одного з найвідоміших архітекторів Рудольфа Бернгарда, який зробив точні математичні розрахунки навантажень на стіни та перекриття, а потім знайшов технічне рішення для ліквідації тріщин. Зовнішні несучі стіни було запропоновано зміцнити прибудовою бічних нефів та контрфорсів.
У червні 1876 року було відновлено будівельні роботи, які очолив київський архітектор Володимир Миколаїв (Вознесенська церква, особняк Терещенко, особняк Лібермана, національна філармонія, пам’ятник Хмельницькому). Він розробив проекти бічних нефів. Усередині храм був поділений на три нефи: середній і два бічні, а ті у свою чергу розділені хорами на дві нерівні частини. Округлість будівлі надавали апсиди, що відповідали ширині внутрішніх нефів. У соборі планувалося зробити п’ять притворів (три внизу та два на хорах). Однак за візантійськими традиціями було вирішено, що у Володимирському соборі буде один престол у середньому нефі, у правому ж розміститься жертовник, а в лівому — ризниця. Ще два вівтарі — Ольгінський та Борисоглібський — мали перебувати на хорах.
У 1882 році двадцятирічний будівництво Свято-Володимирського собору завершилося. Навесні 1896 року розпис та оздоблення собору практично було завершено, за винятком Ольгинського та Борисоглібського вівтарів на хорах. 1 вересня 1896 року в присутності імператорської родини, сановників, вищого духовенства та кліру митрополит Київський Іоанній освятив Свято-Володимирський собор. 1929 року всеукраїнський центральний виконавчий комітет схвалив рішення про закриття собору та перетворення храму на музей антирелігійної пропаганди. Певний час тут були архівні фонди місцевих органів влади, потім книгосховище педагогічного інституту.
У період окупації Свято-Володимирський собор був відреставрований, на кінець 1943 року намічалося його урочисте освячення. Після визволення Києва та у 1944 році став кафедральним храмом митрополита Київського та Галицького, екзарха України. 1995 року у Свято-Володимирському храмі відбувся собор Української православної церкви Київського патріархату, на якому митрополита Філарета було обрано Патріархом Київським і всієї Русі-України. Цей собор не був визнаний жодною з Помісних Православних Церков.
Де знаходиться Володимирський собор?
бульвар Тараса Шевченка, 20
06:30 – 19:30
044 235 5385