2 міста-красені. І 2 такі різні долі… Як вони вплинули один на одного?
26 квітня 1986 року о 01 годині 23 хвилині 58 секунд серія вибухів зруйнувала реактор та будівлю 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС. За даними спостережень, 29 квітня 1986 року високий радіаційний фон був зареєстрований у Польщі, Австрії, Німеччині, Румунії, 30 квітня – у північній Італії та Швейцарії, 1-2 травня у Франції, Нідерландах, Бельгії, Великій Британії, північній Греції, 3 травня – в Ізраїлі, Туреччині, Кувейті. Покинуті на велику висоту газоподібні та леткі речовини поширювалися глобально: 2 травня вони зареєстровані в Японії, 4 травня – в Китаї, 5 травня – в Індії, США та Канаді. Менше тижня знадобилося на те, щоб Чорнобиль став проблемою всього світу та жахливою трагедією для Прип’яті, Києва, а також усіх поселень, які були віднесені до Зони Відчуження.
Прип’ять – покинуте місто за 94 кілометри від Києва
1967 року після кількох років пошуків місця для будівництва АЕС державна комісія обрала для цієї мети непридатну для землеробства ділянку на півночі київської області. Атомоград Прип’ять (на честь річки, що протікає поряд) був оголошений всесоюзним будівництвом і дуже скоро тут з’явилося місто, яке складалося з 5-ти мікрорайонів (6-й мікрорайон був на стадії котловану на момент катастрофи). Щоб розуміти масштаб цього колись красивого та комфортабельного місця, варто описати його мовою цифр, отже:
– 60 будинків, 13 414 квартир, 18 гуртожитків для холостяків на 7621 місце, 8 сімейних гуртожитків та будинків готельного типу на 1206 кімнат,
– 15 дошкільних закладів, 5 шкіл та 1 ПТУ,
– 3 поліклініки, 1 медсанчастина,
– стадіон на 5000 місць (не експлуатувався, був збудований у 1986 році),
– критий басейн,
– 25 магазинів, 27 їдалень, кафе та ресторанів на 5535 посадочних місць,
– 3 культурні заклади (не включаючи дискотеку): палац культури, кінотеатр на 1220 місць, школа мистецтв на 8 кімнат для гурткової роботи,
– 1 парк, 35 дитячих ігрових майданчиків та містечок, 18 000 дерев, 250 000 чагарників, 34 000 кущів троянди.
Відомий тим, що дуже часто фігурує у фотозвітах, прип’ятський парк розваг включає 2 атракціони – “Автодром” і “Колесо огляду”. Атракціони було привезено до Прип’яті та змонтовано навесні 1986 року. Урочисте відкриття парку розваг, а також стадіону мало відбутися 1 травня 1986 року… Так само як і Русанівка, яка втім лише мікрорайон у Києві, Прип’ять постачалася набагато краще за інші міста – тут завжди був дефіцитний товар.
Київ – місто за 94 кілометри від Прип’яті
У той час, коли жителі Прип’яті ще не знали про те, що їм незабаром доведеться залишити улюблене місто, обжиті квартири та місця, які вони стали такими, – кияни взагалі ні про що не підозрювали і лише ближче до полудня 30 квітня було зафіксовано підвищення радіаційного фону. Київ врятувала сама природа – у перші дні після аварії дув сильний південний та південно-західний вітер, який відніс радіоактивні частинки геть від столиці у бік Білорусі та Західної України. Але вже до 3 травня радіаційний фон у місті піднявся зі звичайних 20-40 мікрорентгенів на годину до 2600. Через кілька днів повіяв сильний, але тепер уже північний вітер, який не дозволив радіації осісти в Києві і розніс її на велику відстань від міста. Зараження все одно сталося і торкнулося водної артерії Києва – Дніпро. Небезпечні концентрації радіонуклідів з водопровідного крана було виявлено навіть через рік після катастрофи на ЧАЕС і з цієї причини було створено резервну систему постачання води “Роса-300“, також по всьому місту пробурили близько 60 артезіанських свердловин.
Під час евакуації мешканців Прип’яті було використано 1390 автобусів та вантажівок, причому 835 машин з водіями було направлено туди з Києва. Виконавши свою роботу, люди повернулися додому до родин і навіть не підозрювали про те, що їхній одяг, як утім і вони самі, сильно “забруднений” радіацією… Перших постраждалих ліквідаторів привезли до київського аеропорту Жуляни, а звідти вже відправили на лікування Москву. Усі літаки виявилися “забрудненими” і їх було наказано відправити назад до Києва. Сіли за штурвал літаків знову ж таки кияни… А Київ жив звичайним життям, адже радянська влада любила приховувати інформацію про будь-які свої помилки і ця ситуація не стала винятком – перша і дуже скупа інформація з’явилася в газетах лише 30 квітня, де повідомлялося про те, що пошкоджено атомний реактор та вживаються заходи щодо усунення наслідків аварії. У цей же час у Москві та Прип’яті вже починають помирати перші ліквідатори.
Найцинічнішим і найнелюднішим вчинком по відношенню до жителів Києва з боку влади стало святкування Дня трудящих 1 травня. Тисячі людей вийшли на демонстрацію, де співали, танцювали та веселилися… Після цього багато хто вирушив на свої дачні ділянки чи на природу, щоб гарно відпочити на вихідних, які у тому році видалися довгими – 4 дні. Але 5 травня, у понеділок, коли кияни вийшли на роботу – містом почали повзти чутки про те, що аварія на атомній електростанції набагато серйозніша і небезпечніша. Чиновники наполегливо зберігали ауру секретності і 6 травня підтвердили проведення 39-ї міжнародної велогонки світу, тоді як у центрі Києва гамма-фон перевищував норму у кілька десятків разів. Але городяни вже не вірили тому, що відбувається і ЗМІ – після 7 травня почалася масова скуповування квитків у залізничних касах (за добу було продано близько 70 000 квитків), також за кілька днів кияни зняли в ощадкасах понад 30 000 000 рублів, а на автовокзал з охочих залишити місто.
Потрібно віддати належне українським чиновникам того часу – всупереч вказівкам з Москви (у тому числі самого Михайла Горбачова), вони 8 травня 1986 року видали указ “Про організацію відпочинку та праці молоді та оздоровлення дітей Києва, що навчається” згідно з яким заняття повинні були бути припинені до 15 травня, а всі діти, близько 250 000 осіб, мають бути терміново відправлені до таборів та оздоровчих закладів. Ешелони з дітьми вирушали з Києва практично без перерви і вже до 25 травня місто спорожніло від дітей – тут залишилися лише дорослі та старі. Поливальні машини працювали на зношування – водою поливали тротуари, дороги, зелені насадження, громадські місця… все лише максимально уникнути накопичення радіоактивних частинок. Київ практично перетворився на Прип’ять – не було чути дитячих голосів, сміху, спорожніли парки та пляжі, кінотеатри, універмаги та концертні зали практично простоювали без діла.
Осінь не принесла полегшення Києву, адже виникла нова проблема: куди подіти опале листя, яке накопичило в собі масу радіації? Попри пропозиції вчених поховати всю цю смертоносну масу, міська влада вирішила вивезти листя на полігон побутових відходів до Обухова. Зиму 1986-1987 року по праву назвали “ядерною”, тому що тоді випала аномальна кількість снігу. З 1987 року у київських чиновників постало додаткове питання, яке вимагало швидкого вирішення – розселення прип’ятчан. Вже у січні було виділено 7500 квартир та 1000 місць у гуртожитках. Переважна більшість мешканців Прип’яті отримали житло на Троєщині (кілька кварталів по вулиці Оноре де Бальзака), яка на той час активно забудовувалася. Також їм було виділено ділянки землі на півночі району під садівництво та городництво. Наприкінці Троєщини також почали будувати республіканську клінічну лікарню (опіковий центр) для допомоги постраждалим від радіації, але з моменту розвалу СРСР усі роботи було припинено і не відновлено до цього дня. У період з 2007 по 2013 рік у Деснянському парку було встановлено кілька пам’яток на честь учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а з 26 квітня 1992 року на Подолі функціонує музей Чорнобиля.
Життя міста Прип’ять обірвалося за часів його розквіту та благополуччя, життя міста Києва триває, але дата “26 квітня” ще довгий час нагадуватиме жителям обох міст та їхнім нащадкам про ту страшну аварію 1986 року.
Історія Чорнобиля в датах
1970 рік – закладено місто Прип’ять, початок будівництва Чорнобильської атомної електростанції.
1977 – введення в експлуатацію 1-го енергоблоку
1978 – введення в експлуатацію 2-го енергоблоку
1981 рік – введення в експлуатацію 3-го енергоблоку
1983 – введення в експлуатацію 4-го енергоблоку
26 квітня 1986 року – аварія на 4-му енергоблоці
27 квітня 1986 року – евакуація 50 000 мешканців Прип’яті
28 квітня 1986 року – у Прип’яті затримано першого мародера
15 грудня 2000 року – повне зупинення виробництва електроенергії на ЧАЕС